ВСЕ, ЩО ЛЮБЛЮ

Гроти і просто нори

Tue, 26 Aug 2008 22:46:01 GMT

"Там є своєрідні ходи, що сягають самих глибин". Не я сказала, а Скрипка.
Байки про підземні ходи в Отрокові, котрі неодмінно ведуть кудись далеко дуже схожі на ті, які розповідають в Кам"янці, Хотині та інших історичних місцях. І, певно ж, частково вони правдиві. Принаймні, деякі сліди землерийства збереглися тут донині. Зокрема, древній скельний монастир. А ще - штучний грот, збудований графом Мархоцьким. Біля нього протікає чи не найгарніший із десятків Отроківських струмочків, які мені вдалося побачити (а струмки я просто обожнюю!) Саме тут, біля так званої Нової гроти, на березі струмка, ми з Дмитром і зробили привал, зварили у кітлику ароматного грибного супчику і підзарядились перед доволі крутим підйомом до Старої гроти (скельного монастиря).

Заходячи до Нової (чи нижньої) гроти, ніби потрапляєш до великої головки сиру: всередині петляють ходи, частково видовбані в скелі, частково утворені муруваннями. Цікаво було б знати, як воно все виглядало раніше. Можу повірити, що Мархоцький просто приходив сюди із сімейством випити кави (може, навіть з кітлика, чому б ні?), помилуватися приємним краєвидом, що відкривається з арок, і послухати, як шумить струмок.

До Старої (або верхньої) гроти віднедавна ведусь ось такі зручні сходи. Та ми не шукали легкого шляху, і обійшли пагорб навколо. Винагородою за старання нам стало джерело зі смачнючою водою (у ту спеку вона здалась нектаром) і - вдалий ракурс! Лише з цього боку скеля, у якій видовбано монастир, виглядає наче людське обличчя, тому й має назву Сивий монах.

Схоже, цей 63-метровий коридор творили сумісно людина і природа. Виглядає, наче вода промила тут якусь ущелину, а люди її доколупали до необхідних розмірів. На другому кінці коридору досі стікає вода і стіни вкриті чимось сталактитоподібним. Умови для життя (якщо це був монастир) - більш ніж аскетичні, вміститися могло не більше трьох осіб. У стінах видовбано декілька ніш під ікони і свічки і більша ніша, в якій могла зміститись людина.

На цю нору натрапили випадково, блукаючи лісом. Що це було? Підземний хід чи якась стара штольня? Присвітивши ліхтариком, побачили, що нора тягнеться вглиб. Є бажаючі піти у розвідку?

Фото Дмитра Ярового та bulbaskaero

Отроківські камені

Tue, 26 Aug 2008 15:35:30 GMT

У мене було дві поважні причини отримати "культурний шок" від Отрокова. Насамперед, звісно, тому що це насправді розпречудове, фантастичне місце з потужною енергетикою і неймовірними краєвидами, які неможливо передати за допомогою фото. А по-друге, село моєї бабуні знаходиться в якихось 20 км звідси, а я НІЧОГО НЕ ЗНАЛА!!!!!!!!!!!!!!!!!!! Ганьба мені, але я вже виправилась:))))))))))))) Назнімала, точніше назнімали разом із Дмитром Яровим все-все-все, на що лише впало око, і радо поділюся враженнями з усіма, хто ще ТАМ не був - щоб знали куди хотіти:) Отож, фотки, котрі кращі - Дмитрові, а решта - мої.

Для початку доказ того, що я там справді була, бо самій не віриться (особливо після 4 років безвилазного сидіння в дикреті:((((). Той самий унікальний маєток-стайня (щоб не сказати свинарник).

Колишній маєток Ігнація Сцибор-Мархоцького, колишній колхоз "Комуніст", колишнє господарство "До кращого життя". Сьогодні - лише камені і вельми урожайні плантації дурману;)))

Ці кам"яні ночви (елемент фонтану? ночви для напування коней?) ще донедавна знаходились у маєтку Мархоцького. Перед передачею маєтку новому власнику хтось турботливо переніс їх до школи - і лишив серед подвір"я. Питання: ну і нащо?

Великий млин - один із трьох вцілілих. Цікаво, що ініціали на млині "Г.М." Невже граф Ігнацій Мархоцький підписався простонародним варіантом свого імені "Гнат"?

В Отрокові всі хати - з тесаного каменю. Мабуть, нові теж, бо старих розвалених хат не видно - вони попросту розібрані до фундамента. Але є й трохи хат залишених порівняно недавно - вони стоять цілі, непохитні і незамкнені - заходь і живи:))))))) Я пригледіла собі одненьку. Як стомлюсь остаточно від метушні і галасу - знатиму, де знайти прихисток:)

Знамениті Отроківські кам"яні стовпи, стоять тут з діда-прадіда.

Чого в Отрокові багато - так це джерел, вони б"ють мало не з-під кожного каменя. Місцеві казали, що в радянські часи геологи виявили, що тут під землею міститься велике озеро прісної води. А ще пліткують, ніби ті ж таки геологи виявили тут поклади нафти. Най живе Миньковецька держава!

Покинута криниця на неіснуючій вже вулиці, характерна для цих місць: всередині мурована, а зверхи прикладена кам"яною брилою з видовбаним отвором.

Старий отроківський цвинтар. Відмінно збережений і, що дивує, абсолютно не заріс - прегуста трава не дає шансу порослі дерев та кущів. Зберігся також головний хрест, що символізував закладення цвинтаря, та кам"яний стіл, на якому відправлялися поховальні обряди. Поряд знаходиться іще старіша частина з багатьма вцілілими кам"яними хрестами.

На горбах тут можна зустріти дивні камені з невідомо нащо висверленими отворами. Вони розташовані таким чином, що від одного видно інший. Можливо, вони колись відігравали роль для передачі якихось сигналів? Це лише моє припущення.
А ще тут зберігся курган, на якому до радянських часів стояла скіфська баба. Мені розказували, що скинули і розбили її відносно недавно за наказом одного особливо "ідейного" голови колгоспу.

Ще одна місцева цікавинка - дивом вцілілий пам"ятник вождю пролетаріату, встановлений на шмат колони із маєтку графа Мархоцького. Місцеві нібито вже дозріли розпрощатися - вождем, але ж викидати такий годящий іще бюст - не по-хазяйськи. Його ще цілком можна перетесати на Шевченка або, якщо постаратися, - то й на самого Мархоцького:)

Отроків: відвойовували маєток у свиней:)

Tue, 19 Aug 2008 22:24:44 GMT

Дуже стисло, то фабула фестивалю "Отроків-2008" була така: ось маєток, який збудував граф Мархоцький, а потім з того маєтку зробили потужну ферму, а потім ферма занепала і лишилось півтора корови і кілька свиней, а маєток викупили нові хазяї, і от один з них, Ігор Скальський вирішив продвінути на цій місцевості туризм, заради чого, власне кажучи, весь галас і свєтомузика. При всій повазі до благородного почину пана Скальського, фест я майже проігнорувала, бо Отроків - то є місце, де варто заблукати і втекти від метушні цивілізації, але про те іншим разом. Зара - про те, що скраєчку таки підгледіла.

Епіцентр подій - унікальний в своєму роді отроківський зАмок-стайня. Простору - Кам"янець би позаздрив. Не уявляю, скільки мало б прибути народу, щоб стало тісно.

А тут, біля Тріумфальної арки наливали зимне пиво та квас і давали курити кальян. Коник пасеться мистецького об"єднання "Спалах". Вони ж господарі дастарханчика.

Другим майданчиком фестивалю був Великий млин, де пройшли презентації книг про Отроків, потужна виставка фото по замках Західної України (повна версія по замках Хмельницької області - http://spadok.org/images/stories/exp/khmelnitska/khmelnitska.html), ну і по ночах - діскатєки!!!!!!!!! (от лише питання, а хто ж залишався дослуховувати виступи центрових гуртів у маєтку?)

Музику на фесті я пропустила повз вуха - вона не вписувалась у мій настрій. Послухала лише стару добру "Пропалу грамоту". Більше фоток з їх виступу тут: http://community.livejournal.com/propala_gramota/88199.html

Вразили, звичайно, лазерні шоу, яких було близько десятка від різних компаній, в тому числі з Москви і Пітера. Я переконалась в тому, яке фуфло нам показують щороку в Кам"янці, називаючи ЦЕ лазерним шоу! А ще - абсолютно неповторюваний спецефект: затемнення місяця:)))))))))))

Кам"янецькі діти не мають гойдалок!

Fri, 13 Jun 2008 12:43:53 GMT

Без перебільшення! Кілька недоламаних-недоремонтованих скрипучих конструкцій, на яких можна сяк-так гойдатися, я навіть не рахую - наймолодшим із них зверх 30 років. То ще радянський спадок. А за роки незалежності у місті мало того, що не збудували ані жодного дитячого майданчика, так іще розібрали-розтаскали те, що було. Чим можемо "пишатися" - це ще якось вцілілий, підтримуваний у відносному порядку майданчик на Черьомушках, та більш-менш справні гойдалки у кожному дворі у селищі Першотравневому.

Малі діти вигулюються біля танка, під ялинками виконкому, у колишньому парку відпочинку. За гірки правлять пологі і дуууже слизькі гранітні парапети :)

А взагалі-то для цього ДЕСЬ існують гірки

Шматочок екзотики ДЕСЬ у Києві. Нашим дітлахам і не снилося...

Ето всьо майо, радноє:)

Справа - те, що колись було гіркою. А тепер це тренажерчик для юних паркурерів, чишо?

Ці шматки бетону (є майже при всіх гойдалках) вчать дітей бути обережнішими;)

І не кажіть, що його не лагодять

На таких гойдалках дітям до 3-4 років робити нічого. Якщо ви не ростите повітряних гімнастів

Ну, калабані вони б і так не обминули:))) Але це єдине, що є цікавого в цьому дворі. А якщо дощу не буде?

Руські фіьварки. Справжні "хазяї" не потерплять, щоб залізо вИсіло без діла. Зрізали все, що теліпалося...

А цим пощастило - сусіди затіяли капітальний ремонт. Цілих три дні діти з піску не вилазили!

Пісок

Mon, 09 Jun 2008 23:07:25 GMT

Твоя гітара змовкла.
Чи почую ще коли-небудь?
Тихо.
Я чую, як між старого каміння
ходить вітер, шукаючи звуків,
І колише засохлу траву,
Пересипає пісок,
Проникає крізь стіни,
й не знаходить...

Одного дня він зустріне твоє волосся
і розвіє,
Та це буде не тут.
Одного дня він зустріне тебе
і понесе у диханні твій голос,
Та мене не сягне.
Я залишуся в пустці між
старого каміння і
піску.
Моя втіха - твій зелений погляд
у серці.
Моя вода - твій погляд...
Я чую спрагу й гарячий вітер
із півдня.
Мені зостався лише пісок...

Голос твій у пам"яті ще
живий,
Але скоро його вкриють тріщини,
як старе блакитне каміння
довкола.
Він зблідне, але не щезне,
Стане для мене твоєю
трепетною тінню,
Твоїм силуетом на тлі сонця,
Прадавнім ідолом з твоїм
обличчям,
Тим, що я люблю понад усе,
Тим, що я зберігатиму
в святильнику.
Тим, що наступні покоління,
коли знайдуть,
не зрозуміють, але скажуть:
"який прекрасний!"

Я беру в свої руки гітару.
Я хочу оживити той звук,
що чула лише вчора.
Я народжую нову пісню,
а та, вчорашня, полинула
з вітром.
Чи тебе здожене?

Я сумую за плачем твоєї
гітари.
Я втікаю із пастки старого
міста
Туди, де є ти.
Вітер тебе знайшов.
Мої ноги стали важкими.
Я співаю і йду
і чекаю відлуння.
Тебе нема.
Нема.
Нема...
Чи коли знайду?

Пленер Кам"янець-Подільського фотографічного клубу "ПОГЛЯД"

Thu, 05 Jun 2008 11:26:22 GMT

який відбувся 31 травня, і на якому мене не було:((( Усі викладені фото - мого друга і соратника Дмитра Ярового. Вибрані на власний розсуд.

Світанок

Стара гребля

Учасники пленеру входять у контакт із аборигенами

Malyu4ka строчить опус в газету

Просто так квіти

Неслабі ворота до обійстя, пра?

Mitriy зайшов до аборигена в гості

Подільський стоунхендж у квітах свербИвусу

З цієї купи кахлів і мені кілька перепало:)

Кудринецький замок

Сільські замальовки

Як сотні років тому...

Поромна переправа

Петраманія-2008

Tue, 03 Jun 2008 13:23:49 GMT

Першого дня це було так: http://kamienczanka.livejournal.com/133516.html. А тепер уже намалювалися обриси майбутнього парку скульптур. Ваяли кам"янецькі династії Кліщів та Клепітур, не проминули такої нагоди повоювати з каменем Вадим Порчинський та всюдисущий Славко Полятинчук, було кілька скульпторів з Прибалтики та один - із Молдови.

Дуже близька мені скульптура Лєни Клепітури

"Ніс" Володимира Кліща

Равличиха від тендітної скульпторки Анжеліки (вам ще її відома русалка на кафе "Берізка")

Наслідив Славко Полятинчук

"Гострогруда" Вадима Порчинського

"Погляд"

"Творча криза"

Петраманський зайчик (чи гіперодапедончик?). Профіль/фас.

"Джерело" Андрія Кліща - перша премія "Петраманії"

Тьолка зі скрученою шиєю;)

Козак від молдавського скульптора

Кохання і його плід:)))

Істфак риє в себе під носом

Tue, 06 May 2008 22:27:13 GMT

Розкопують фундамент колишньої гімназійної церкви (хто досі не в курсі, в приміщенні істфаку колись була чоловіча гімназія). Це чи не єдині на все Старе місто офіційні археологічні розкопки, бо решту старих фундаментів розкопують без усіляких досліджень. І ще колись кусатимуть себе за лікті: яка нагода була перелопатити весь Кам"янець! Але запізно буде: буржуї добудують свої особнячки, і дулі дві пані Пламеницька докопається до римської суті нашого міста.

Цей горщик викопався зовсім випадково і абсолютно незаконно, підручним засобом у вигляді знайденого тут же черепка. Грошів у ньому не знайшлося - сама лише зола. Та й горщик тут же розсипався, але добрі люди зібрали всі до жодного черепочки в торбинку і обіцяли склеїти ще краще, як було:)

Надрукували в газеті

Thu, 24 Apr 2008 22:44:26 GMT

Життя серед сміття

Ось такий весняний краєвид із поправкою на «цивілізацію» відкриється Вам, коли після вимушеного зимового домосідства виберетесь «на природу» - на берег Дністра або Смотрича. Або ж до найближчого лісу. Або зовсім близько – до міського парку.

Пластикові пляшки та поліетиленові пакети, немов короста, швидко покривають собою все довкола, загрожуючи перетворитись на суцільний пласт, з-під якого вже й трави не стане видко. Береги річок, узбіччя доріг, парки, пустирі, ліси – навіть найдальші та найглухіші – перетворюються на звалища вічного сміття, адже розкладається кожна пластикова пляшка близько 500 років. До того часу шар пластикового сміття нас просто поховає! Адже на сьогодні найбільш розвинена галузь нашого, так би мовити, господарства, - це смітярство.

Ах, так, мало не забули про туризм! Ми ж іще розвиваємо туризм – історичний, зелений. Трубимо на всі боки про здобутки, перспективи, про збільшення притоку туристів. І скромно змовчуємо про те, що наша унікальна засміченість уже давно почала загрозливо конкурувати із нашими неповторними краєвидами. Сміття мало того, що погіршує туристам враження про наш край і нас, його господарів. Воно, до того ж, псує їхні пам*ятні знімки!

А нам самим – невже приємно живеться серед куп пластикових пляшок, літаючого целофану, торбинок з-під бо*зна коли і ким з*їджених чіпсів? І якої товщини мусить досягти шар цього ганебного непотребу, у які глухі ліси-заповідники дібратися, щоб наша влада – і міська, і районна, всерйоз замислилась над вирішенням цієї не просто естетичної - екологічної проблеми? Адже можна довго розмовляти про рівень культури наших людей, про викидання сміття повз урни, але проблема пластикового сміття давно вже переросла формат урни, і навіть сміттєзвалища. Обсяги виробництва і продажу товарів народного споживання у пластиковій тарі вимагають не менших обсягів переробки або утилізації цієї тари – як це робиться в усьому цивілізованому світі.

Як можливо стримати наступ пластикового сміття? Заборонити пластикові пляшки і поліетиленові торбинки? Примусити виробників збирати свою тару назад і переробляти? Організувати школярів, студентів чи бомжів до збору сміття, як у радянські часи – до збору металобрухту? Карати людей за засмічення довкілля і створення стихійних звалищ? Проводити виховну і роз*яснювальну роботу серед населення – щоб схаменулися і не кидали під ноги те, що можна викинути в урну?

Нам конче необхідна серйозна й фінансована програма з очищення нашого міста і району від сміття. І працювати над нею мали б міська і районна громада спільно. Питання будівництва сміттєпереробного заводу в місті уже піднімалося. Справа впирається в гроші – ну то гуртом знайти їх було б легше.

…Ще років 10 тому на березі Дністра знаходились переважно черепки від глиняних мисок і глечиків. Таке «сміття» приємно було в руки взяти, порозглядати залишки розпису. Вони вже майже асимілювалися з камінцями. Хотілося б, щоб і надалі на березі річки знаходились лише камінці та мушлі. У лісі – лише гриби та квіти. А в парку – лише густа і шовковиста трава.

Thu, 10 Apr 2008 12:57:53 GMT

Знімки Д.Ярового kam-pod.net

Євпаторія. Прогулянка містом.

Mon, 28 Jan 2008 10:25:02 GMT

Євпаторія приберегла для мене жменьку сюрпризів. Перше враження - якась сіра убогість. Більшість магазинів та кафе замкнуті на демонстративно грубелезні замки. Нудні сірі багатоповерхівки впереміш із приватними халупками і проблисками чогось супер-пупер респектабельного, але з такими ж респектабельними замками на брамах. Схоже, у них таки літній день рік годує - у прямому значенні цього слова.

Євпаторія, як і Кам"янець, має Старе місто і Новий план. Зігріло:) А у тій старій частині мале містечко зі славою всесоюзного дитячого курорту, як виявилось, має й цікаві для туриста достогляди. Щоправда, всередину більшості об"єктів можна потрапити лише в туристичний сезон. Або ж, якщо пощастить так само, як мені, то із рідкісною в цей період заїжджою екскурсійною групою.

Найбільша гордість євпаторійців - руїни античного міста Керкінітіда (VI ст. до н.е.). Тобто містові, як свідчать численні плакати на стінах, 2500 років. Руїни ті нефотогенічні, але місце розкопу шанобливо накрите скляною пірамідою. А біля піраміди виставлено оці кам"яні знахідки - від античних до середньовічних. У кам"янецькому археологічному музеї стоїть ідол, дуже схожий на цього.

Вздовж набережної та прилеглих районах - ось такі особнячки та здравниці кінця ХІХ - поч.ХХ ст.

У Євпаторії багато старих будинків мають східні мотиви.

Більшість вулиць не надто змінилися з часів середньовіччя. Хоча центральну вулицю Старого міста не так давно вже замостили, і фасади відреставрували.

Зразок досить поширеного місцевого "дизайну".

Головні пам"ятки Євпаторії - це храми шести (!) конфесій, причому всі діючі. Це "наймолодший" з них - православна церква Святого пророка Іллі (1918 р.) В кварталі від неї є ще церква святого Миколая Чудотворця (1899 р.), схожа на наш Собор Олександра Невського, тільки маленька. Є ще вірменська церква Святого Ніколайоса, яку я знайшла майже вночі (тобто о шостій вечора), оскільки вона опинилась за високим забором якогось підприємства, підійти до неї можна лише через прохідну. Але і її хтось реставрує.

Мусульманська мечеть Джума-Джамі (1564 р.) Активно вібудовується общиною, функціонує. Над містом розноситься спів мулли, але сам він на мінарет не видряпується - нагорі висить гучномовець. А вглиб Старого міста є давніша мусульманська пам"ятка XV-XVII ст., що має назву "Текіє-Дервіш" (XVII ст.). Всередину потрапити не вдалося (знову велика клямка), але судячи з уламку мінарета, що стирчить над височенним забором, також якийсь храм чи монастир.

Синагога... Просто синагога.

Особлива моя симпатія - комплекс караїмських кенас (себто храмів) XVIII ст. Дуже красиве і позитивне за своєю енергетикою місце. Нова для мене релігія і культура, невідомий народ - караїми, який у Криму практично втратив свою мову, свою самобутність, але намагається по шматках зліпити себе докупи. У Євпаторії - найвизначніша їхня памятка (є ще фортеця Чуфут-Кале).
Комплекс кенас включає Велику і Малу кенаси, три внутрішні дворики, у яких знаходяться мармурові фонтани та 47 плит із білого мармуру з вирізьбленими текстами давньоєврейською мовою - священною для караїмів (їх релігія яких базується на Старому Заповіті, без жодних доповнень). Ще тут є дуже миле кафе з караїмською кухнею "Караман" (колишня благодійна їдальня) та етнографічний музей.

А це - моє улюблене місце в Євпаторії - ворота середньовічного міста Кезлева (XVI-XVII ст.), на другому поверсі яких розмістилась кримсько-татарська кав"ярня "Кезлев къавеси" (на третьому, кажуть, музей, але я туди не потрапила). Чарівність цієї кав"ярні не псує навіть вартість кави (15 грн. за філіжанку). Її атмосфера зіткана з запаморочливих ароматів кави та сухих квіткових пелюсток, вишуканої східної музики (вперше довелося чути східний джаз), напівтемряви, забарвленої променями з вітражів, усмішки привітної татарочки-офіціянтки... А ще й до того послужливі подушки дастархану - після півдня вештання містом. Тут можна було б жити, якби не протестував мій гаманець. Втім, головна "спеція" цієї кав"ярні - несезон. Я тут сама, і східна казка - лише для мене:)

Євпаторія. Несезон.

Sun, 20 Jan 2008 22:49:23 GMT

Бажання часом мають властивість здійснюватись несподіваним чином. Ціле літо, як і завжди, безнадійно хотіла до моря. І потрапила! У середині листопада...

ШТОРМ. Вздовж і поперек дороги - вивернуті з корінням дерева та повалені рекламні щити. Авто зносить з траси поривами вітру, доводиться робити зупинки. Місто наполовину затоплене водою. Світла і води нема...
Але море! Ось воно - справжнє, живе, лиховісне. Дивно самій, але стихія не лякає, а викликає якийсь шалений захват. Хочеться відкритися назустріч вітрові, заковтнути поглибше концентрований, свіжий дух моря, піддатися чомусь дикому всередині, шаліти, реготати, звільнити ув"язнене колись давно бунтарство. І водночас так спокійно, так комфортно, ніби нарешті повернулася додому...

КАМІННЯ І МУШЛІ. Море простору. Замість стосів пересмажених тіл - кучугури водоростей і дивне, поточене прадавніми хробаками каміння. І уламки мушель. І подекуди кісточки від торішніх персиків... Море щогодини інакше. Влітку його ніколи таким не побачиш. Не почуєш. Не відчуєш його запаху...
В моїх кишенях постійно кілька камінців і мушель. У валізі їх уже набралась чимала торба, але не можу перестати їх збирати, перебирати, розглядати і тішитись особливо цінними екземплярами. Моя гордість - тотально чорний морський гребінець і два скам"янілих відбитки праісторичних молюсків. І ще комплект із 5 гребінців, що складаються за розміром, як "матрьошки", один з яких має яскраво-помаранчевий колір. Цікаво б знати, як називаються люди, що колекціонують мушлі? Бо я, схоже, запала на цю тему.
ЧАЙКИ. Цілий берег змережаний їхніми слідами. Місцева розвага - годувати чайок. Це надзвичайно захоплююча справа! Щойно підкинеш кавалок хліба у повітря - все, біля тебе вже ціла зграя чайок, кілька десятків, або й півсотні. І всі вони просто ВИСЯТЬ перед тобою в повітрі, наче на нитках, і уважно на тебе дивляться. Можна просто кидати шматки хліба і дивитися, як вони стрімко з криком кидаються на подачку - жоден шматок не долетить до води. А цікавіше, коли намічаєш собі "мішень" і кидаєш прицільно. Кілька десятків чаячих облич (морд???) пильно дивляться тобі в очі, і так само незворушно проковтують хліб. Враження - наче це просто гральний автомат.
Хочеться динаміки - о"кей, бавимося в "теніс" - шматочки кидаються то в один бік, то в протилежний, і вся оця величезна зграя з вересками на них полює. І, скажу вам, завжди успішно!
ЗАХІД СОНЦЯ. Ще одна річ, заради якої варто приїхати до моря взимку. На жаль, він в цю пору буває близько п"ятої вечора, і далі - ніч. Зате які ж тут зорі! Можна забути, що це не серпень. Вони просто таки велетенські. І часом падають. Одна звалилась просто на моїх очах. Від несподіванки навіть не встигла нічого загадати...

Літо. Так більш звично, правда?

Кінець осені. Тиша і спокій.

Набережна. Всі кав"ярні і пансіонати зачинені до літа.

У Києві випав 40 см сніг, а в Євпаторії все ще золота осінь.

Просто берег.

Небо, море, чайки.

Тутешні камінці.

Ще клаптик берега.

Порт.

Знову збирається на шторм.

Море. Чайки. Повний штиль.

По цьому причалу можна зайти на 300 м вглиб моря. Захід сонця.

Мамині трудові будні

Fri, 26 Oct 2007 22:01:27 GMT

Хлопчик-Помагай

Спогади про літо. Чай...

Fri, 26 Oct 2007 21:07:29 GMT

Чорна Мадонна

Tue, 23 Oct 2007 09:54:54 GMT

Колись, рочки чотири тому, мені в чудернацький спосіб вдалося потрапити на місяць до Штатів, і зокрема до знаменитого Клівлендського музею (як я зрозуміла, він є чимось на кшталт пітерського Ермітажу). Нас заінтригували, що тут можна побачити оригінальні роботи супер-пупер-знаменитих імпресіоністів Пікасів, Моне, коготомще...
Чесно? Не вразило. Я, як рафінований кінестетик, не є шанувальницею живопису. До того ж, маю того живопису на дисках - і того досить з головою. Зате, поки наші мліли від "оригіналів", я натрапила на фантастичні предмети культури давніх і сучасних африканських та індіанських племен. Горщики, музичні інструменти, знаряддя праці, культові речі, керамічні статуетки...

Рада б похвалитися, але знімки мильницею через скло - нема чого показувати. Але оцей шедевер! Оця чорна Мадонна! Я в неї одразу закохалась, тим паче, що була тоді у "цікавому стані". А тепер вона мені особливо близька. Колега начебто:)))

Із серії "Будинки з привидами". КУРКУЛЬСЬКИЙ СПАДОК

Mon, 15 Oct 2007 23:56:55 GMT

Сказати по секрету, найбільше у старих покинутих будинках приваблює можливість знайти якісь старовинні цікаві речі. Знаходяться, як правило, баняки, залізні праски, дерев6яні ложки, а якщо пощатисть, - то навіть і справну прялку чи фотографії колишніх мешканців. А десь у закамарку підсвідомості жевріє давня дитяча фантазія - знайти справжній скарб.

Навіть не тягнутиму інтриги - отут, на цьому горищі, в ямці за комином ми з Дмитром знайшли найсправжнісінький скарб: у погриженій мишами торбинці тісненько скручені в рурку вісім тисяч царських рублів - "катеринок". А ще крім того, звивок купчих на землю, облігацій, карта земель, належних господарю - Казиміру Войцехову. Моєму прапрадідові...

Хата стоїть порожня вже кілька років, відколи померла бабунина сестра - остання мешканка. Тато їхній, прадід Ян, був репресований як куркуль. Востаннє його бачили живим у Кам’янці, в домініканах - майстрував з дерева, сподіваючись, що пожаліють його чотирьох малих дітей, відпустять...

Багаті спадкоємці були вигнані з хати, поневірялися по родичах, аж доки Хрущов не дозволив їм повернутись до рідного дому. Якимсь дивом схованку не виявили ані під час обшуку, ані згодом, коли перекривали дах,
а нам з Дмитром сам дався до рук. Трохи купюр роздарували друзям як дуже символічні сувеніри: гіркий урок того, як воно - збирати багатства...

Тривога (з дівчачого нотатника)

Wed, 12 Sep 2007 09:52:27 GMT

У моєї тривоги є ім’я.
Я сама її нарекла й омила нове ім’я.
У келиху вина. Білого. Вчора.
У моєї тривоги є форма. І колір...
Я навіть не напружувала пам’ять.
Просто помітила, побачила
                 і раптом зрозуміла - так!
                                         Так!
Це він...
Виринав
                  чаклував
                                лопотів
                                              лепетав
                                                        шепотів
                                           лоскотав
                                                       і леліяв...
Жовтий, багряний, гарячий.
           гарячий,
                          пекучий,
                                     терпкий,
                                                    ніжний...
Я широко відкрила очі,
                                        відкрила долоні
               і напнулась, мов тятива...
Так, так, мов тятива -
                  стріла полетить
                                        до нього,
                                                      до нього!
А вона повисне, безсила,
                                            забуде,
                   що мить назад була луком.
Так от, напнутись вітрилом
                           і випорнути у небо,
                                                         між хмари,
Хапати, тягтися,
                                   кричати,
                                                      молитись,
                                           летіти,
                                                              не знати.
                        врешті зустрітися
                                                             з ним,
І тримати його на долоні,
                                       не стискаючи пальців,
                      і не дати втекти...
І от, у цю саме мить,
              коли серце кричало,
                                що ребра мої - то клітка,
а очі відмовились бачить що інше,
                                   як жовте з багряним,
Розум мій осягнув -
                  ось ідеал, і не треба багато.
Лист клена.
                    Відкрита долоня - на моїй.
Він летів, співав,
                                  шепотів
                                                   і бавився,
                  доки спочив...
Уста мої мовили: "Ось патрон
                                           моєї тривоги,
                            її форма і колір.

        Я наречу її твоїм іменем
                                  і нестиму на долоні.
                                             На правій.
                      Подалі від серця..."
Осінь

                                                       осінь 1998 р.

Хочеться віолончелі

Thu, 06 Sep 2007 21:21:47 GMT

Хочеться її слухати, намащувати на хліб, замотуватися в неї, поливати собі на голову - що завгодно. Стан якоїсь просто-таки навіженої закоханості в інструмент, в цей утробний, майже людський голос. Вже тиждень слухаю "Апокаліптику", і не можу її наїстися. І байдуже, чи увімкнений програвач, чи вимкнений - ця музика, це звучання у мене в голові.

Досі вважала, що кохаю гітару... Ну та нічого, ми й надалі залишимось добрими друзями.

Вперше я колись побачила віолончель у грубому, затертому футлярі, який тягнула до музичної школи моя однокласниця. Тоді мене здивував її вибір - інша справа фортепіано чи скрипка!

А років десять тому на якійсь вечірці, серед метушні в півока проглянула фільм "Все утра мира" - оду віолончелі. А ще іншого разу випадково натрапила на "Антропологію" Діброва, у котрого в гостях були вельми гарячі фінські хлопці - "Апокаліптика". Втім, ані фільму, ані альбомів квартету я знайти не змогла - і майже списала все на свою багату уяву...

А тепер у мене є скільки завгодно "Апокаліптики", і я вже знаю, де шукати фільм, а це означає, що скоро він у мене буде!

Із серії "Будинки з привидами". КОЛИСКА

Wed, 18 Jul 2007 14:17:29 GMT

Років сорок із гаком тому тітка мого чоловіка купила в комісіонці дубову колиску для своєї маленької доні Наталки. Дівчинка підросла, а згодом колиска прийняла її брата Миколу. Невдовзі у цій же колисці спав мій майбутній чоловік, а потім - його брат Борис. Пізніше - їхні двоюрідні сестрички Леся та Оляна. Потім - по черзі мої племінники Сашуня, Женя, Маргарита і Святослав...
Кілька років стара колиска лежала на горищі, чекаючи наступного немовляти. Три роки тому народився мій Марко, а рік тому - Орест:)
Старенька, вже не така гарна, як продають у крамницях, але все ще міцна і така тепла колиска - не проміняю її на жодну іншу.

Історії цієї колиски я не знаю - знайшла її випадково в старій хаті. Хто були ті дітлахи, для яких батько її змайстрував чи купив, щасливий? Які вони виросли? Що з ними сталося потім?
Крихта їхнього дитинства залишилась тут...

"Там чудеса, там леший бродит..."

Sat, 14 Jul 2007 11:16:47 GMT

Риболовля на Дністрі

Sat, 14 Jul 2007 10:59:31 GMT

Маркусону 3 роки! УРАУРАУРАУРА!

Fri, 06 Jul 2007 08:53:11 GMT

3 роки - це вам неабищо! Є про що замислитись.

Етапи великого шляху:

Із серії "Будинки з привидами". КЛУНЯ

Thu, 05 Jul 2007 01:03:07 GMT

Скорше зі щурами, а не з привидами. Або з привидами щурів, іііііііііііііі!
Оцій клуні то вже глина. Нема її, завалилась того літа. Пережила свою хазяйку років на 15. Звичайна собі була сільська клуня, тримали там, певно, усілякі мішки з зерном. Може, якийсь інвентар.

Бабка Веронька, котра тут жила, була дуже ревною католІчкою, активісткою в місцевому косцєлі. У неї в хаті було багато вазонів з аспарагусом - вона його навмисне вирощувала для віночків маленьким дівчаткам, котрі йшли до першої сповіді. І гляділа білі сукенки для процесій.
Мене завжди дивувало, як це бабка Веронька живе без корови - на всю вулицю вона одна така була. І в неї ще шафа була з книжками. Чудасія!

А оце городська клуня.

Теж їй років бозна скільки, бо п’ятиповерхівка поруч стоїть уже щонайменше 30 років, а клуня (як кажуть місцеві) вже на той момент була така сама. Чия вона? Що ховає її темне нутро? Може, скам’янілі рештки старих мештів, які застрягли тут по дорозі на звалище? Чи ніжки від зотлілої шафи? Чи дірки від решета?

Ось уже 30 років у цьому дворі не граються діти. Авта шанобливо обминають клуню. Численні дворові пси нікого до неї не підпускають. З цього роблю висновок: ця клуня або зачарована, або криє якусь моторошну таємницю. Або навіть справжній скарб!

Народження усмішки

Fri, 29 Jun 2007 13:38:26 GMT

Із серії "Будинки з привидами". Стояла собі хатка - дірявий чобіток...

Wed, 27 Jun 2007 12:46:41 GMT

Цей будинок я пам’ятаю з дитинства... Стояв собі в стороні у хащах, і жила там стара бабка. Доживала віку. Влітку, як гонили пасти худобу, бабуня часом заносила їй слоїк молока, а вона потім повертала з накришеним хлібом. Бо не можна віддавати порожнє начиння...
Потім, бачу, хата вже й забита стоїть. Відійшла її остання хазяйка у кращий світ, значить.
А оце недавно прийшли на обійстя нові хазяї. Розчистили хащі і, з уього видно, піде в небуття за бабою і її хата, її спогади, її життя. Так просто...